03-02-2010 17:29:12

Один день із життя пожежних

Думка про впровадження в пожежну частину зародилася в моїй свідомості давно, от тільки приводу до активних дій усе не було. І отут, переглядаючи календар професійних свят України, я зупинилася на 29-му січні – День працівників пожежної охорони.
Пізніше з'ясувалося, що цей день українські вогнеброрці вже кілька років не відзначають, тому що Президент України В. Ющенко у 2008 році встановив нове свято - День рятувальника - і призначив його на 17 вересня. Однак бажання ненадовго змінити професію, вже було озвучено, і хоча воно злегка здивувало помічника начальника зі зв'язків із ЗМІ та громадськістю ГУ МНС у Миколаївській області Світлану Водолагу, пожежну частину вона все ж таки порадила. Це частина № 16, що з'явилася у Миколаєві на самому початку його розвитку й дотепер утримуюча лідируючі позиції за частотою виїздів й професійності особового складу.
Моє добровільне заслання відбувалося 28 січня. Щоб перейнятися буднем справжніх хлопців, довелося звикати до ролі із самого ранку – на зустріч з начальником частини Володимиром Слюсаренко, призначену на 7.45, я збиралася, як на пожежу. Приїхавши на місце, а це в районі п'яти кутів, В. Слюсаренко, як звичайно, зібрав своїх бійців для доведення інформації про оперативну обстановку за минулу добу в Центральному районі. Після чого відзначив: «Сьогодні на всіх наших виїздах буде присутній кореспондент Катя». «Треба тепліше одягти кореспондента…», - донеслося зі строю.
З 24-х річним Володимиром, до речі, наймолодшим у місті начальником пожежної частини, ми обійшли його володіння. У частині працює 40 людей. У сьогоднішній четвертій варті задіяно десять бійців, закріплених за двома пожежними автоцистернами. На першому ході - новий автомобіль, призначений для швидкої доставки особового складу на місце пожежі, ДТП, а також для гасіння пожеж. На другому ході - автомобіль підвищеної прохідності ЗІЛ-131, особливо актуальний у пору сніжних заметів і ожеледицю. Через два століття після заснування частини, машини зайняли місця коней. Раніше тут стояли 500-ти літрові бочки з водою. Під ревіння сирени зі стайні, що у дворі, навчені коні приходили й ставали у запряжку. Скільки тоді на це йшло часу - невідомо, але сьогодні на збір команди віжводиться одна хвилина.
Ранковий розпорядок пожежних досить насичений: шикування, перевірка бойового одягу, знання функціональних обов'язків, прийняття техніки й приміщення від попередньої зміни. Багато часу приділяється теоретичним заняттям. Поки хлопці займалися справами, Володимир пригощав мене чаєм. Під час сердечної бесіди довідаюся, що він, як і багато інших пожежних, закінчив Львівське пожежно-технічне училище й Харківську академію цивільного захисту. До серпня минулого року працював у пожежному підрозділі підприємства «Зоря-Машпроект», але керівництво наказало «рухатися вперед», і перевело його на сьогоднішню посаду. Свою першу пожежу пам'ятає, як зараз: «Тоді руки тремтіли. А тепер усе робимо впевнено й оперативно. Якщо того вимагає обстановка - підключаємо «Миколаївобленерго», ДАІ, газову службу».
Пік пожеж припадає на похолодання, коли миколаївці починають опалювати свої оселі, а також на літо, коли виникають лісові пожежі. Зараз – час затишку. Залишивши Володимира для рішення робочих питань, у навчальному класі помічаю 20-ти річного Дмитра Ткаченко. Його називають романтиком, тому що основне завдання виховної роботи – виховання особового складу в дусі потреб відданості своїй справі – він засвоїв на «відмінно». Відсуваючи конспект по службовій підготовці, Дмитро говорить: «Я люблю свою роботу. Моя варта – це моя друга родина. Шкода, звичайно, що так мало платять. Але професію вважаю престижної. Правда, знайомі, довідавшись про розмір моєї заробітної плати, пропонують менеджером влаштуватися. А я говорю: вам мене не зрозуміти». Перша пожежа запам'яталася так: «Було цікаво й красиво. Почуття страху не випробовував: у повітряно-десантних військах цьому не вчили. Коли входжу в палаюче приміщення, почуваю тільки те, що мені жарко. Коли бачу потерпілих, шокових відчуттів теж немає – тільки жалість». Кілька місяців назад, разом з Володимиром Харханом, вони винесли з вогню нетверезого студента. Число врятованих життів тут ніхто не рахує. Говорять: це наша робота. А працюють пожежні «доба через троє» і одержують зовсім не велику у порівнянні з тою небезпекою й ризиками, на які йдуть, платно.
Тим часом, з мого мобільного доноситься команда: чекати внизу, виїжджаємо на перевірку пожежного гідранта по вул. Комсомольській. Тричі вертаюся до кабінету, щоразу щось забуваючи. Починаю серйозно сумніватися у своїй здатності зібратися за одну хвилину. По дорозі 22-х річний начальник варти Андрій Зінченко, звертаючись до свого товариша, запитує, де його шапка. Мене ж цікавить, чи завжди пожежні такі уважні один до одного? «Якщо занедужає, я винний буду», - кидає Андрій. І, забираючись у машину, говорить: «З Богом!».
З висоти у півтора метри ми з почуттям явної переваги дивимося на тих, хто внизу. Водії легковиків, у свою чергу, із цікавістю розглядають червону машину. Згадавши ранкові слова Володимира про те, що далеко не всі автолюбителі сьогодні поступаються дорогою пожежній машині, навіть коли та мчиться на виклик, запитую про подібні випадки не говіркого за виглядом, але дуже доброго водія Михайла Денисова. « Ні, - відповідає ажс із 16-ти річним стажем, - таких не зустрічав».
Прибувши на місце, уточнюю у начальника тилу ГУ МНС Артема Портухина для чого, взагалі, необхідний цей гідрант? «Розвинену пожежу без пожежного гідранта згасити неможливо, - парирує той. - У стандартній ємності автоцистерни швидко закінчується вода: наш самий мінімальний ствол працює всього 10 хвилин. Тому важливо швидко знайти найближчий до будинку гідрант. Вони всі позначені на карті, от тільки дані не докладні. Десь тут, на двадцяти квадратних метрах…».
Товстий шар снігу приховує все, що перебуває під ним. Пожежним доводиться діяти навмання, розчищаючи частину пішохідної доріжки. «Нічого, зате людям добро зробимо», - виголошує командир першого відділення Юрій Профатилов, орудуючи лопатою. А я відзначаю, що вже не вперше чую від хлопців слова про добро, допомогу, борг.
Незабаром люк, який ми шукали, був знайдений, але бетонна кришка так міцно примерзла, що її довелося відігрівати паяльною лампою. Наступні два гідранти хлопці знайшли без мене: страшенно замерзнув і, намагаючись зігрітися в кабіні автоцистерни, мені згадувалася ранкова пропозиція «тепліше одягти кореспондента».
Коли повернулися у частину, було вже близько години дня. Недавно призначений заступник начальника Антон Зінченко великодушно віддав мені свій обід – булочку – і налив чергову чашку чаю.
У пообідній час бійці знову повернулися до теорії пожежної майстерності. А о 16:00 перше відділення виїхало на зустріч охороняємої особи: резервне відділення, не задіяне у варті, на пожежному автомобілі виїжджає на місце перебування високого гостя. Про факт приїзду останнього довідаються СБУ. Мене із собою чомусь не взяли. Але це й до кращого. Мені у цей час вдалося розговорити досвідчених пожежних.
- Була пожежа у квартирі на вулиці Терасній,1, - розповідає Євгеній Мезинцев. - Ми з Володимиром заходимо через вікно. На ліжку сидять двоє переляканих дітей. Одному 3 роки, другому – 5 років. Ми дітей винесли. Пожежа у квартирі згасили. Коли прийшли батьки, сталі обурюватися, що ми двері вибили. Потім на мене ще й до суду подали за те, що зіпсував ніби то металлопластикове вікно. Хоча насправді там була фанера.
Інша ситуація – двох дітей поблизу інгульського моста відірвало на кризі. У нас крім рятувального жилета й рятувального кола на той момент нічого не було. Діти перебували в ста метрах від берега. Врятували дітей завдяки тому, що я раніше працював на човновій станції, яка знаходиться, і знав, що там є надувний човен.
Або ще випадок. Горить квартира за адресою: Потемкінська, 6. Зі слів сусідів, у будинку повина бути дитина. Ми тричі обійшли житло – не має дитини. А задимлення сильне – працюємо у протигазах, а не як в американських фільмах, коли герой в одній футболці по палаючому будинкові гуляє. І тільки на виході випадково виявили маля у ліжку. Коли повернувся з бару батько, навіть про дитину не запитав, усе про стан будинку турбувався.
На моє питання: « чи страшно входити до палаючого будинку?» бійці лише засміялися:
- Ми про це не думаємо.
- А про що думаєте?
- Що треба швидше загасити, поки вогонь не пішов далі.
«Королева пожеж», як охрестив мене ще вранці начальник частини Володимир Слюсаренко, у той день мені не вдалося стати. Тривожних сигналів, на щастя, не було. Вже не знаю, який би з мене вийшов пожежний, але спостерігач – відмінний. О 18.00 бажаю хлопцям «сухих рукавів». З почуттям виконаного обов’язку та якоїсь дивної прихильності до раніше зовсім незнайомих хлопців, я покинула територію пожежної частини, вертаючись до свого звичайного життя й … улюбленої роботи.
Катерина Стриль та Центр пропаганди ГУМНС у Миколаївській області.